я рада, що цей день закінчується . 

Метелик

У вас буває таке, що переглядаючи старі зошити, чернетки, знаходиш там незакінченні історії, листи, думки ...? Я недавно знайшла стару історію, вирішила її закінчити. Не знаю чи вийде гарно, щоб не було замітно, що початок писала я 15-річна, а кінець 16-річна ... =)  

Маленька дівчинка сиділав кутку. В кутку величезної , як їй тоді здавалось кімнати. І все навколо неї було неприродньо гігантським : дерев"яне крісло, яке ніби шкірило на неї зуби, журнальний столик, ножки якого , здавалось, могли згинатись і ганятись за нею по всій кімнаті, вони могли навіть зловити її, а потім їм на допомогу би прийшов килим, бо хіба нормальний килим має такі довгі ворсинки ? Які ще так дивно рухаються ... Вони б її залоскотали. А потім ще й китиці зі штор налетіли б , а ці стоси старих газет і журналів ? Не може бути, щоб вони тут були просто так. Вони авіавійська в цій армії меблів. Не просто меблів - гігантських !.. 

Поки вони сплять, дівчинка старанно повідсовувала їх подальше від її куточку в цій кімнаті. Це коштувало їй немалих зусиль. Тепер ні сліду не залишилось від тої акуратно заплетеної, вдягеної дитини, яку батьки залишили саму в кімнаті. Дивлячись на її волосся ніколи б не сказав, що ще кілька хвилин назад воно було старанно заплетене в косички з вишуканими бантами, які полягли на полі бою, під час операції "Меблі геть!". Платтячко було все в пилюці, а обличчя червоне, мокре від поту, але задоволене. Вона змогла !  

Тепер гігінтські меблі не здаються такими страшними, тепер вона знає, що їх не варто боятись. Вона знає, що вона сильніша ! Натхненна своєю впевненістю, вона більше не поглядала не меблі. А витягнула з-під килиму (поки він хр-хр-хропів ) жовтий, постарівший конверт - її найбільше багатство. Тримтячими пальчиками вона почала його відкривати ... переживання почало переповнювати її. І раптом коверт відкрився, ще секунда і з нього вилетів великий синій метелик ... від нього ніби йшло блакитне світло. Він пролітав над гігантськими меблями, і вони враз ставали меншими ... Крісло ховало зуби ... ворсинки килима перстали рухатись ... в кімнаті ставало світліше, вільніше ... краще ...  

Але раптом скрип, світло згасло, метелик пропав. Відкрились двері, зайшли  батьки і за ручку забрали з собою дівчинку. 

***

Люблю цей перед-новорічно-різдвяний період. Коли по новинах починають показувати сюжети про те як роблять ялинкові прикраси, як поступово у Європейських країнах починають встановлювати головні ялинки, коли появляється новорічна реклама кока-коли, яка як вперше повідомляє, що "свято наближається" . Коли я малюю календар на грудень і кожного вечора чорним маркером замальовую на ньому дні. Коли найпопулярнішим фломастером стає зелений та блакитний, а щоденник перетворюється на колекцію зображень ялинок та сніжинок. Коли найбільшим дивом вважається кілька сніжинок з неба і нема нічого красивішого за новорічні гірлянди. 

"Сутінки"

Пишу тут, бо побоялась викладати на форумі. "Сутінкомани" би загризли. 

бачила аж п"ять хвилин Сутінок. І зрозуміла, що правильно раніше робила, що не дивилась. 
Бачила я якраз той епізод, що колись прочитала. 
Блін, та як це можна дивитись ??? Шо "Белла" , шо "Едвард" однаково тормознуті, правда в "Едварда" були митті проясніння , а дівчина - то взагалі ... Але нехай , в тому моменті деяку її тормознутість можна було пробачити . Але справа в тому , що вона в неї не пройшла і через півгодини ( я переключила канал спеціально, щоб це побачити ). Вічно відкритий рот ... Виглядала не то зайцем, не то бобром - так показувала свої зубки. Чи то вона перед тим в стоматолога була і вирішали похвалитись ... 
"Едвард" - гм... навіть не знаю як його назвати ... Мало того, що він в житті не "красавєц", як на мене, так він ще й фільмі був як труп ... 
Взагалі, можна сказати, що фільм був про двох трупів - дівчину без ніяких емоцій, з вічно відкритим ротом, і хлопця з білою шкірою і посинівшими губами

частинка минулого

16.01.09. 

- Що я роблю ? Я вмираю ? Що це ? Смерть ? 
- Це не смерть , це тільки кінець . 
- Тільки кінець ? А що за ним ? 
- Нічого . Я тебе вчила , що нема нічого абсолютного - я помилялась . Це абсолютний кінець. Далі нема нічого . 
- Значить смерть ...
- Не смерть , кінець. Влови різницю ... 
- Не можу ! НЕ ХОЧУ !!! Навіщо ? Все одно це станеться . Так буде легше , повір ... 
- Що ти знаєш ? Ти досі нічого не зрозуміла ? 
- Я знаю те чого вчила мене ти , розумію , те що показала мені ти . А ти привела мене до кінця 
- Ти не зрозуміла ... я навчила тебе довіряти ....

12.04.09 

Тепер вже все одно . Мені все одно хто ти , мені все одно що ти зараз робиш, мені все одно чи потрібно тобі це . Все одно. Я можу створити собі безмежне синнє небо, щоб колись полетіти , я можу замалювати сонце назавжди , щоб більше не ранило мої очі , я можу ... я хочу розбитися як краплі дощу об асфальт. Я хочу розчинитись в цьому світі, розбитись на тисячу часточок. Одна з яких буде твоєю. Я так хотіла, щоб вона була тобі потрібна , щоб я була була тобі потрібна ... хотіла, а ти мене вбив , ти вбив мої відчуття та почуття , ти вбив моє серце . Ні, вибач, ти його не вбивав. Воно було мертве до тебе ... 

А тепер мені все одно, можеш піти, можеш мене забути, а маленький шматочок мого холодного серця все одно буде з тобою

Вночі

 


Темрява. Але не суцільна, вгадуються силуети предметів 

Дощ. Але не сильний. З-за вікна чути лише легкий шум

Сон. Все дальше і дальше тікає від мене 

Час. Не тікає, він зупинився десь міє 1 і 2 годиної ночі. Це один з тих моментів, коли не важливо, де зупинилась та чортова стрілка ... 

Музика. Занадто гарна, занадто приємна, занадто жива, занадто правдива, занадто ... Але це "занадто" зачаровує ... 

Ще в цю секунду все підкоряється віршам, голосу вокаліста ... а в наступну він їх відпускає. І кожен інструмент живе своїм життям , стає собою ... Але це не набір звуків - це справжня музика - гармонічна, неповторна, жива ... 

Коли її слухаєш, не розумієш, що по обличчі вже кілька хвилин течуть сльози ... 

Не помічаєш, що затримуєш подих до наступного фортепіанного акорду ... 

Що такого спокою і щастя не віддчувала вже давно ... 

реально-віртуально

ну от , знову ! " Я тебе знаю ? " Тобі все-таки мало б бути видніше ! А я не екстрасенс ! Розумніше, було б спитати звідки я тебе знаю, але ні ... розум, логіка, чи що там за це відповідає пішли у відпуск. При чому давно і надовго . Але так відповісти я не можу , а якби могла ? Тоді б це просто була не я . А така як я є, я просто називаю свй нік.  

Люблю спостерігати за людиною в цей момент. Ще секунду назад вона була готова з"їсти мене за те, що так раптово вдерлась в її спокійне і порівняно щасливе життя . Але ні, їсти мене ніхто не буде , я ж все пояснила. Ніби це пояснення змінило суть мого втрогнення =)  

Через повідомлення на форумі, в контакті  не можливо побачити вираз обличчя людини, але чомусь я дуже чітко його собі уявляю. Ніби з самого повідомлення, від порядку слів, кількості "Ентерів" між реченнями, і тим як людина ставить смайлики можна зрозуміти про неї все в даний момент. Звичайно, це все дурня, і така, що навіть сивій кобилі здалась би такою =) . Але коли переписуєшся з людиною, хочеться в це вірити.  

І якось навіть дуже легко віриться, що людина , яка тільки що дізналась мій нік, вже не дивиться на мою аву вороже. Вона навіть чимось здається їй знайомою. Хоч насправді це зовсім не так ...)  

Все-таки, магічне слово цей мій нік !  

Нікчемна спроба пожартувати ... насправді мені сумно від того, що ніхто не знає мене ! Ту , яка зараз сидить в напівтемній кімнаті , поправляє волосся, слухає Animal джаz і переживає, щоб цю музику може почути ще хтось, бо це ж неприпустимо !  Якщо я запустила цю пісню, значить вона для мене, значить вона тільки моя ! Ту, яка зараз стукає по клавіатурі сильніше за барабанщика чергової рок-групи. Не тому що сердита, а тому, що хочеться хоч цим  безглуздим звуком нагадувати про себе ... тим, хто з фізичної точки зору зовсім поруч.  

а я сама нікого по-справжньомуне знаю. В нас 1:1 =) 

краще поговорю з кимось реальнішим за цей щоденник, хоч все-одно віртуальним ... але він мені хоча б відповість ... а я йому. І нам обом здасться, що ми комусь потрібні =)

кожному своє ...

кожному своє 

а жалко, хотілося б щоб хоча б одній любині було потрібне те що й мені ... щоб ця людина була поруч 

щасливої вам дороги на дискотеку ... 

щасливого мені гуляння парком ... між ледь-ледь пожовтілими деревами ... легкого мені ступання по сухихи листках ... приємного шарудіння ... гарних фотографій ... таких, які викликають емоції ... 

приємного вам гуп-гуп і тиц-тиц ... в понеділок побачимся , або через тиждень . Розкажете, що там було, а я зроблю вигляд, що мені цікаво слухати 

щасливо, друзі ... 

Сонце

 Привіт ! Я не буду називати тебе щоденником , бо після 9 років шкільної освіти мені робиться погано після однієї згадки про нього. Я буду називати тебе сонцем. Моїм маленьким власним сонечком. Можливо ти не маєш ніякого відношення до нього, але хіба тобі не буде приємно, якщо я буду називати тебе сонцем ? І мені буде приємно, що в мене є таке сонечко . 
Отже ти , під кодовою назвою «сонце» , будеш знати всі мої таємниці . І я щиро надіюсь , що не будеш ними ділитись , так як твій великий брат теплом. Домовились ? Підписи будемо ставити чи нам хватить усної домовленості ? Ну, добре . Я на тебе надіюсь 
Починаємо ! 

Привіт , сонце ! Мене звати Лея , мені 15 років , але це всього на всього деталі. І те що я ходжу в 9 клас школи теж непотрібні деталі .
Тому почнемо з головного . Я НЕ відьма ( а жаль ). Я взагалі НІХТО . Чому ж тоді я про себе пишу ? бо нас таких багато . Так-так. « Разом нас багато , нас не подолати …» Я не кажу, що ти НІХТО , я це сказала тільки про себе . Але я майже впевнена, що ти коли-небудь теж себе відчував НІКИМ. Я не можу сказати чи це приємне відчуття , чи ні . Воно НІЯКЕ. От таке ніяке як я . НІЯКЕ – це коли врівноважуються добре і погано . Коли нема нічого яскравого , нічого цікавого. 
Все, хватить про це, а то мені стає сумно. Давай поговоримо про щось позивне. 
Сьогодні нарешті нас провідало сонце ( твій старший брат ) . Таке відчуття, що нарешті прийшла весна . Хоч надворі холодно , зранку був мороз – але це дійсно весна ! Весняне сонце ! Воно зовсім не таке як зимове сонце . Зимове сонце таке далеке і холодне . Ми з ним як зовсім не знайомі люди . І ніби знаємо один-одного, але … зовсім різні і далекі. Весняне сонце – це справжній друг . Його чекаєш, його любиш, йому довіряєш . Літнє сонце … о, з літнім сонцем ми як закохана пара . Осіннє сонце – це сонце прощання. Цей друг, коханий, який в тебе був віддаляється від тебе , поступово, щоб ти не бачила , не відчула . А ти робиш вигляд , що нічого не відбувається , але кожного дня тихо прощаєшся з ним … 
А ти , ти сонце , яке завжди буде зі мною. Для мене ти будеш завжди весняним сонцем . правда ?